Володимир Станчишин

Уявіть, що на вас чекає побачення вашої мрії, але ви — не надто впевнена в собі людина. Ви знаєте, що ваш партнер або партнерка — вершина всіх ваших мрій, тож маєте бути в найкращій за все своє життя формі. Чи тривожить вас ця ситуація? Якщо ні, закривайте цю книжку й купіть порадник "Як навчитися не брехати". Якщо так, вітаємо в клубі тривожних пацієнтів. Книжку Володимира Станчишина «Стіни в моїй голові» присвячено тривожності, депресії, соціальним фобіям, різним психічним розладам, які більшою чи меншою мірою впливають на звичний спосіб життя людини в соціумі. Вона не вилікує вас від неприємних станів, але допоможе зрозуміти — жити з ними можливо. Усі ми, стверджує автор, є тривожними, і в цьому немає нічого надзвичайного. Головне — зрозуміти, що тривога супроводжує нас усе життя й відіграє свою важливу роль у нашому існуванні. Володимир Станчишин — психолог-психотерапевт. Навчався психології у Львівському національному університеті імені Івана Франка та Українському інституті когнітивно-поведінкової терапії. Практична історія знайомства з психологією почалася у Спільноті «Лярш-Ковчег», де Володимир працював з людьми з розумовою неповносправністю. Перша робота психологом була в Центрі Емаус при Українському католицькому університеті, де він супроводжував батьків, що мають дітей з особливими потребами. Пізніше Володимир очолював Центр психічного здоров’я у Львові у Шпиталі імені Митрополита Шептицького, який своїм завданням ставив допомогу хлопцям, що повертаються із зони бойових дій. У 2019 разом з колегою Катериною Ковалишин заснував та очолив Центр психічного здоров’я «Лабораторія змін». Серед клієнтів Володимира багато тривожних людей, та й сам він називає себе «тривожним пацієнтом». «Основна ідея моєї праці – допомогти зрозуміти людині свій стан і тоді або спробувати його змінити або навчитись з ним жити», — зазначає автор. Володимир каже, що хотів би зробити психотерапію зрозумілою, тому читає багато семінарів для різних організацій, часто виступає. «Я переконаний, що ми маємо навчитися говорити про психотерапію не як про щось незрозуміле й загадкове, а як про частинку нашої реальності, де одна людина допомагає іншій зрозуміти, що відбувається в її думках, емоціях, поведінці, стати такими собі партнерами у спробі пізнати своє життя таким, яким воно є», — відзначає він.