«орландо» виявилася значно менш химерною книжкою, ніж я собі уявляла; але з нечитаною (або забутою) класикою зазвичай так і буває, як у грі в зіпсований телефон. у кожному разі, орландо перетворюється з хлопчика на дівчинку рівно один раз і якось напрочуд швидко до цього адаптується. прикро тільки, що, ставши жінкою, вона вже не може показувати світові своїх пречудових струнких ніг — але он на обрії видніється епоха джазу (і виборчого права для жінок), то й цей клопіт зрештою вдається перечекати.

може, саме через легку адаптацію орландо до нового стану й те, як мало в неї виникає проблем із гендерними нормами (вона навіть не втрачає статків на користь далекого кузена, як це трапилося з вітою секвілл-вест; їй навіть не закидають, що яка вона, в біса, жінка, якщо раніше була чоловіком, — але я не готова зараз осмислювати масштаби, у яких жменьці мудаків вдалося поламати сучасний гендерний дискурс), мені значно менш цікаво було про неї, ніж про літературу. а щойно починаєш читати цю книжку як біографію літератури, стилістичні вибори стають зрозумілішими — і форма прегарно сходиться зі змістом, і не лишається нічого дивного в тому, що крізь перші розділи книжки так тяжко продиратися, бо ж і через єлизаветинські тексти мені тяжко продиратися. та й, треба визнати, у фрагментах про літературу вулф сьогодні здається якоюсь гострішою, дотепнішою, ніж у роздумах про гендерні норми, і з цього можна зробити втішний висновок, що літературні срачі все переживуть.