You believed you could transcend the body as you aged, she tells herself. You believed you could rise above it, to a serene, non-physical realm. But it’s only through ecstasy you can do that, and ecstasy is achieved through the body itself. Without the bone and sinew of wings, no flight. Without that ecstasy you can only be dragged further down by the body, into its machinery. Its rusting, creaking, vengeful, brute machinery.

найсильніша книжка про старіння, танення, втрачання себе, яку мені доводилося читати.
перші три оповідання – відповідно про авторку фентезійного світу, її коханого, його коханку – об'єднані чимось на кшталт спільного сюжету, тож я вже налаштувалася на варіацію "олівії кіттеридж"; але потім етвуд переходить до інших історій. вони начебто не обов'язково пов'язані: оповідання про крижаного нареченого й дівчину-звіра не містять ні слова про старість (утім, тільки ці два з дев'яти), а ті, які усе-таки про старість, працюють на дуже різних настроєвих рівнях. однак від усіх них виникає страшне й захопливе відчуття великої іншості й великої свободи (отут я зовсім не певна, чи це правильне слово, чи не назвати його безвихіддю; може, на цьому рівні вони й синонімічні): ніби ти тримаєшся за линву, та в якусь мить розумієш, що линва-то ні до чого не прикріплена, тож із тим самим результатом можна відпустити її – і летіти, летіти.