«лінкольн у бардо» джорджа сондерса — пісня на багато голосів про зимову ніч 1862 року, коли батько приходить на цвинтар прощатися з померлим сином і в горі своєму не чує нічого, що діється довкола. а втім, ніхто із живих не почув би: отой проміжний простір між поцей- і потойбіччям, який відкривається ночами на цвинтарі, доступний тільки мертвим, навіть якщо вони відмовляються усвідомлювати свій стан. тому назва книжки — це скоріш не про того лінкольна, який авраам і завтра прокинеться, щоб далі бути президентом сполучених штатів, а про того, який віллі й уже ніколи не повернеться до денного світу. і саму її теж хочеться читати як історію не про батька, а про сина.

текст написаний то як репортаж-центон із газет, листів і щоденників, то як драматичний полілог, у кому всі ремарки віддано на проговорення персонажам, а на обкладинці стоїть слово «роман», що викликає всі очікувані романні очікування. одне слово, то хитровигадана суміш, яка сама й підказує, що їй не завжди варто вірити (наприклад, зіштовхуючи в репортажній частині записи про ясну й повномісячну ніч із цитатами про те, що небо тієї ночі затягли тяжкі хмари). то я, наприклад, вирішила, що всі деталі про авраама лінкольна і його нелегку місію батька нації, які мені на тарілочці підносить цей текст, — то обманка, а справжня історія тут — ота, що найпростіша: про страх неуникненного і про відваговідчай, із яким ми все-таки визнаємо, де опинилися.

може, якщо читатиму ще раз, то вирішу щось інше.