у селі в моїх батьків жив американець.
він приїхав допомагати з місцевим самоврядуванням – територіальна громада, всяке таке. американець був молодий, сповнений ентузіазму і прагнення зробити щось прекрасне, тому його вистачило аж на кілька місяців (загалом проект корпусу миру розрахований на два роки). і, що цікаво, він пристойно – як на людину, яка оце щойно приїхала в нову країну, контактів із культурою якої раніше не мала, – розмовляв українською.
одна з проблем (далеко не найбільша, на жаль) полягала в тому, що в селі, куди він приїхав, англійською пристойно не розмовляв ніхто.
бідолашний американець опинився в ситуації, дуже схожій на ту, яку описує олівер сакс у зв'язку зі спільнотою глухих. попри те, що він був особою розумною й цікавою, люди з довколишнього середовища комунікувати з ним могли хіба на тому рівні української, який у нього був, – але своєї проблеми в цьому не бачили, бо у них же з комунікацією проблем вроді раніше не виникало. тобто з ним говорили повільно, голосно і простими словами, а значить, на прості теми. в американця навіть з'явилося враження, що його вважають розумово відсталим; і знаєте, це було цілковито виправдане враження, бо мені про нього відгукнулися як про "особливого" – ага, саме отак, у лапочках (і, може, те, що я йому це з відповідними інтонаціями переказала, стало ще одною спонукою звалити. чомусь мені не прикро).
людям, про яких пише сакс, щоправда, не завжди вдається звалити в середовище, де їх не сприйматимуть як осіб з вадами розвитку. насправді проблема виникає ще на крок раніше: у глухих часто нема умов для розвитку – насамперед тому, що їм не дають адекватних інструментів, із якими вони могли б працювати. і це дуже страшно; і це болючий приклад того, як вроді носії цивілізації намагаються нормалізувати все довкола себе, обрубуючи йому ручки-ніжки (ну або розтягуючи до вказаної у специфікаціях довжини).