маленька берджесова книжка розділена на дві частини: перша майже половина плюс епілог – спроба критичного погляду на "1984" і жанр антиутопії загалом; усе, що між ними, – власне "1985", антиутопія, яку берджес бачить реальнішою за орвелову чи гакслівську.
окремо ці частини доволі читабельні. у теоретичній берджес аналізує орвела і змушує подивитися на деякі елементи його тексту по-новому, що приємно; орвела (і повоєнну велику британію) він знає. але заплив на територію томаса мора чи євгенія замятіна уже не такий упевнений – можна знайти чимало дрібних похибок.
це, до речі, перший із читаних мною теоретичних текстів, у якому на позначення жанру вжито термін "какотопія" – раніше я тільки бачила згадки, що таке існує.
художня частина намагається бути антиутопією, в яку можна повірити. утім, список страхів у ній – мусульмани, профспілки, занепад класичної освіти (дітям не викладають латини і греки, уявляєте?), підліткові банди, геї і фемінізм – радше кумедний, ніж переконливий. попри інший набір антиутопійних складових, берджес старанно проводить паралелі між "1985" і класичними антиутопіями, однак, на жаль, його картина від цього не стає реалістичніша. вона не працює, і особливо зворушливо спостерігати за провалом берджесової какотопії на фоні того, що він сам щойно говорив про жанр і чого від жанру вимагав.