канаме і місако давно не люблять одне одного; вони мріють розлучитися. але довкола – японія початку двадцятого століття, де можливість така є, проте традиції й осуд іще занадто сильні, аби нею легко було піти і скористатися. їхні стосунки нагадують мінімалістичний танець, де кожне чекає вирішального кроку від партнера, старанно намагаючись не робити ніяких рухів, які порушили б статус кво.
контрапунктом до цієї історії – япоснький ляльковий театр, бунраку. танідзакі цікавиться протистоянням сходу й заходу, традиції (яку, власне, бунраку й репрезентує) та модерності, і з цього протиставлення в нього виходить дуже декадентська атмосфера: вицвілі кольори, запах пилу і плісняви, застояне повітря, якого не вдається сколихнути новочасному вітрові, бо й у ньому всередині вже є зародок розпаду.
персонажі роману не дивляться вистав лялькового театру, а скоріше відвідують їх. приходять у якийсь момент, не обов'язково на початок, і так само через певний час ідуть. але вони й так знають сюжет і пам'ятають ролі – їх менше цікавить розвиток п'єси, ніж прояви майстерності ляльковиків; а те, що мистецтво бунраку, можливо, скоро остаточно загине, додає відчуттям вишуканості. щось схоже відбувається з самими місако і канаме, які грають ролі так, наче за ними в будь-яку мить хтось може спостерігати, мучаться від своєї підвішеної ситуації, та водночас гостріше переживають кожну дрібницю; щось схоже робить танідзакі на метарівні, коли віртуозно виплітає історію, але зрештою обриває її, не сказавши так або ні.