дуже хороше, поки не доходить до фіналу. весь фінальний пафос варто було викинути по дорозі. коли вудлі говорить про майбутніх героїв - людей науки - я перестаю впізнавати воннегута. і коли гарольд раян, мисливець і вбивця, раптом задумується після того, як його називають клоуном, - тим більше. єдиний, хто мене у фіналі по-справжньому потішив, - німець фон кьонінгсвальд, чарівний нацист, який тусить у раю разом з десятилітньою вандою джун (не думайте тільки, що він був хороший нацист, - там само в раю тусить адольф алоїзович, а ісус, який періодично грає з ними всіма у шаффлборд, носить жилетку з написом "спортивний клуб понтія пілата". у хлопців з раю хороше почуття гумору, що тут ще можна додати).
тут є пенелопа, яка йде в університет замість того, щоб плести килими, яка вимагає поваги до себе і яка не дуже рада появі свого одісея. про це безславне повернення можна подумати в якомусь компаративному контексті – одісея, деформована війною у в'єтнамі, наприклад.
а ще з хорошого (авто)інтертекстуального – фон кьонінгсвальд, який раніше був не менш симпатичним дядьком у "колисці для кицьки", і ванда джун, яка отримала епізодичну роль (правда, не десятирічної, а п'ятирічної, здається, дівчинки) в "фокусі-покусі", якщо мене пам'ять не підводить. ну і рай, звісно, дуже схожий на те, що потім буде у "бережи вас бог, докторе кеворкян". от люблю воннегута за такі штуки, навіть якщо він примудряється запороти фінал. (а з іншого боку, цілковито може бути, що половина з того, що мені здається запоротим фіналом, - то пародія. гарольда раяна, який не розносить вудлі голову, а вирішує рознести голову собі, все одно не розумію, зате промова вудлі - таки стьоб).