новий роман ольги токарчук, надивовижу красивий і трошки магічний, натиснув у мені всі правильні кнопочки. дія відбувається на самому початку хх століття (чи то пак наприкінці довгого хіх) в санаторії для сухотників, і, як і належить мешканцям роману про сухотників, персонажі токарчук оздоровлюються зі змінними успіхами, споглядають пейзажі, дивуються з місцевих звичаїв і говорять, говорять, говорять.

головний герой, крізь якого нам показують світ, — мечислав войнич, поляк зі львова, який не дуже комфортно почувається у своїй національній ідентичності (і не тільки в ній), та національна ідентичність — і не основне, про що точаться розмови, бо рано чи пізно кожна тема скочується в обговорення жінок та їхніх численних неспроможностей. власне, ольга токарчук не приховує, що тут б’ється серце роману, і наприкінці тексту подає умовний список використаної літератури, де вказано, що усі висловлювання про жінок походять із реальних текстів: від августина з тертуліаном до керуака з берроузом. прийом виходить трохи маніпулятивний (ми-бо не знаємо пропорцій і не маємо конкретних атрибуцій), але загалом непогано оголює вічнозеленість мізогінних дискурсів.

і щодо цих дискурсів, уміщених на перехресті ранніх 1910-х, коли відбувається дія роману (і до яких берроуз із керуаком усе-таки і хронологічно, й ідеологічно ближчі), і ранніх 2020-х, коли роман написано, можуть виникнути запитання.

перше — щодо того, що сучасна мізогінія звучить не так. його класно контекстуалізує ярослава стріха, яка дивиться на «емпузйон» із трошки іншого культурного ракурсу, і загалом я мушу погодитися, але з одним уточненням: сучасна мізогінія звучить не тільки так. на жаль, вона досі й отак теж звучить. і це я навіть не ходжу в коментарі до фейсбучних дописів про стамбульську конвенцію, бо нерви дорогі мені як пам’ять; достатньо ненадовго зависнути в коментарях до класного книжкового каналу в телеграмі, де начебто збираються люди, які багато читають і щось від цього отримують, — і там буде чи пан, який щиро визнає, що жінок не читає, бо дитячі книжки в них іще виходять, а от усе інше — ой-вей, чи інший пан, який фурією прилітає у відгук на мемуари першої дружини гемінґвея, щоб розповісти, що букблогерство вбиває літературну критику, бо спирається на почуття, а не раціональність, тому просуває не справжню літературу, а всілякі п’ятдесятвідтінків (і якщо вам здається, що це не гендерно забарвлена реакція, потім цей самий дописувач нагадує, що мемуари взагалі-то написала жінка, яка без гемінґвея була б нікому не відомою, нікому не цікавою й не писала б узагалі). і, читаючи цей чатик, я почуваюся майже мечиславом войничем, який сидить, слухає, оху дивується, але в розмову не встрягає, бо спитати першого пана про те, чи визнав би він із такою самою гордістю, що не читає небілих авторів, або другого пана — про те, чому йому такі важливі ієрархії, було б цікаво, але безрезультатно (і не факт, що ці запитання не потонули б серед інших коментарів, точнісінько як у вечірніх розмовах в «емпузйоні»).

друге запитання озвучує єжи сосновський, який починає з того, що він, узагалі-то, фемініст, але ольга токарчук недостатньо голосно каже, що #notallmen, а це в наші часи, коли патріархат нарешті гине, страшний сексизм. мовляв, невже авторці складно було вивести хоч одного чоловіка, який відстоював би права жінок? у відповідь на це я тихо розводжу руками, бо такий персонаж насправді є: вальтер фроммер ставить незручні запитання й висловлює контроверсійні позиції, а що його голос звучить тихо — ну, це не дивно в гомосоціальній компанії, де ієрархії вже встановлені й альфасамці б’ють себе в груди й розпушують пір’я. але цікаво думати, що чиєсь остаточне враження від тексту зводиться до того, що ольга токарчук недостатньо наголошує на чоловічих честі, гідності й порядності.

останніми місяцями мені приносять велику втіху revenge fantasies, і, мабуть, багато мого захвату від цього роману — наслідок того, що я в ньому прочитала розкішну, солодку revenge fantasy, у якій сам світ із лагідною усмішкою розбиває обличчя персонажам. виявляється, що пишатися своїм (не ексклюзивним) раціо і справді мати здатність його застосовувати — трохи різні речі. війна не почнеться, кажуть вони, чоловіча раціональність не дасть війні початися — але до 1914 року лишається так мало, що навіть не смішно. жінки — ірраціональні й неспроможні, кажуть вони, чистісінька пасивна природа, над якою стоїть чоловічий розум, — але природа пережовує їх і випльовує. вони перебувають на вершині харчового ланцюжка й готові що завгодно собі й іншим розповісти, аби тільки підтримати цю ієрархію, — але реальність зрештою віддає перевагу іншим структурам та іншим історіям. так, о так.