наприкінці книжки є запитання для читацького клубу (їх, вочевидь, давно пора розглядати як важливий паратекстуальний елемент), і одне звучить так: "хто з дорослих, на вашу думку, найбільше винен у тому, що сталося?" це був єдиний момент, коли в мені виникли рукоприкладницькі пориви. справді, колеги, чому б нам не піддати сумнівам провину психа-виживальника, який тягне восьмирічну дочку в дикі нетрі й розповідає їй, що решта світу накрилась апокаліпсисом, та не порозмірковувати, як його на це спровокували неправильна поведінка дружини і друзів.
буде мені наука – не читати запитань для читацьких клубів без цілеспрямованого дослідницького інтересу.
про батька-виживальника, до речі, не спойлер: по-перше, цей шматок сюжету подає навіть анотація, й інтрига, звісно, не в ньому; по-друге, історія розказана ретроспективно – перші сторінки знайомлять нас із пеґґі, яка вже все пережила і повернулася додому, тільки їй тепер не вісім, а сімнадцять. за дев'ять років у глушині можна вирости ще й якою ненадійною нараторкою, але про цю незручну обставину регулярно вдається забувати, бо пеґґі щира в тому, що розповідає, – і її розповідь достатньо страшна, щоб не хотілося уявляти чогось гіршого. проте захисні механізми зрештою не витримують, і коли на останніх двох сторінках нам пояснюють на пальцях, що ж насправді сталося, несподіванок там нема.