"шарлотта" - це такий верлібр на двісті з гаком сторінок. буквально: розділенням рядків тут керують не синтаксичні норми, а вимоги ритму та сенсів.
з самісінького початку, з першого речення в цій книжці стільки покійників (суцільні самогубства), що, навіть якби історичної шарлотти саломон ніколи не існувало, навряд чи можна було би сподіватися радісного фіналу. проте вона таки жила, єврейка, народжена в 1913 році у німеччині, студентка берлінської школи образотворчих і прикладних мистецтв у другій половині тридцятих років, художниця, яка гарячково завершувала свій мистецький проект у передчутті апокаліпсису - і яку апокаліпсис таки наздогнав завдяки анонімному доносові. те, що вона була на п'ятому місяці вагітності, коли її вбили в аушвіці, для художньої літератури було б уже надміру мелодраматичне, але життя не переймається читацькими упередженнями.
крім шарлоттиної історії, на диво лінійної, якщо зважити на форму, фонкінос розповідає ще й трохи своєї - і цим його роман нагадує [b:HHhH|7992363|HHhH|Laurent Binet|https://images.gr-assets.com/books/1356103456s/7992363.jpg|12476227] біне чи [b:Книгу про Бланш і Марі|32171890|Книга про Бланш і Марі|Per Olov Enquist|https://images.gr-assets.com/books/1474464418s/32171890.jpg|1421498] енквіста (вочевидь, не тільки французи таким розважаються); фонкіносові, щоправда, не вдалося досягти такого злиття автора й сюжету, як біне, та мені загалом подобається, як він стирчить із тексту.