три історії про те, що зрештою в нас є тільки ми самі, а люди довкола — це окремі люди, які в будь-яку мить можуть вирішити, що нічого нам не винні, і хто їх за це засудить?

героїня першого тексту живе найкращим життям французької професорки-гуманітаристки, яке одного дня починає розсипатися. нова книжка виявляється повною банальних самоповторів, із коханим чоловіком стає непросто знайти спільну мову, тридцятилітній син, якого героїня виховувала своїм наступником, іде працювати в бізнес. це просто вік, ентропія, природна зношуваність світу і зміна поколінь, але все одно тужно.

нараторка другого тексту — найкоротшого, мозаїчного, майже безсюжетного — хотіла би спалити світ, але натомість мусить у ньому якось бути, і їй це не подобається. людям, яким доводиться з нею взаємодіяти, теж не подобається, і їх дуже легко зрозуміти, але все одно прикро.

третя історія — щоденник жінки, чоловік якої зізнається, що має коханку. він намагається поводитися порядно й навіть чекає з цим зізнанням, доки дочки не виростуть і не роз’їдуться з дому, але річ у тім, що його дружина все життя поклала на розбудову того дому, пожертвувавши заради нього кар’єрою, і тепер у неї нічого особливо не лишилося («чого ти мені не сказав раніше, коли в мене було ще достатньо часу й можливостей?» — питає вона. «ну, я тобі натякав, що можна знайти роботу», — відповідає він). реальність героїні розпадається, як і в першому тексті, але зі значно гучнішим гуркотом, бо ж сиплються не тільки буденні рутини і плани на майбутнє, а й усі уявлення про минуле, і вона від цього глухне, завмирає. звісно, ошукана жінка — нараторка ненадійна, і її чоловік має право на кохання і радість буття, але все одно козел.

книжка вийшла 1967 року — через два роки після того, як заміжні француженки отримали право мати власні банківські рахунки і працювати без згоди чоловіка. вона й зараз водночас болюча і меланхолійно життєствердна, а тоді це, мабуть, відчувалося ще сильніше.