роман про прагнення комунікації з богом і про спустошення, яке по собі лишає надприродне, коли таки приходить у людське життя.

я не могла відірватися від цієї ніжної і страшної книжки, поки не дочитала, а потім побачила напрочуд низьку оцінку на гудрідсі — і багато думала про причини. і, здається, маю версію: «чудові» дуже складно потрапити в очікування авдиторії, бо читачка має водночас бути готова і повірити в можливість чуда, і прийняти його страшні наслідки; богородичне об’явлення в цій книжці — то не про світло, блаженство і нарешті певність у своїй вірі, а про кривду, бруд і невизначеність. і люди, яких приваблює божа мама на обкладинці та преамбула про святу катаріну лябуре, часто виявляються неготові до фіналу цього роману — а людям, яких може захопити фінал, не обов’язково цікавий сам задум. треба мати дуже специфічно покарлючений мозок, щоб уповні насолодитися цим текстом.

поперемикати мову відгуків на гудрідзі — то, звісно, ні разу не статистичне дослідження, але мене, скажімо, зовсім не дивує, що в польських відгуків на цю книжку в середньому більше зірочок, ніж у французьких: людям із глибоко католицьким минулим вона має сильно відгукуватися. зі схожих текстів мені на думку спадають «стигмати» лоренцо маттотті (хоча й зовсім інші стилістично — там немає тремтливої ніжності, якої повний роман вікторії мас), один із — негативних — відгуків на які питає: why is god such a little shit? власне, за «чудо» найкраще братися, коли вас уже не дуже дивує, що бог і його послідовники — такі гівнюки (і для цього аж ніяк не обов’язково, щоб бог узагалі був).