із класичним нуаром я зазвичай прощаюся, коли автор починає вдивлятись у складну чоловічу душу крутого детектива, а сам детектив — у розкішні жіночі форми фатальної клієнтки; якщо це відбувається аж на двадцятій сторінці, книжка отримує пиріжок за стриманість. спотсвудові у стилізації під нуар вдається заробити цілу поличку пиріжків, бо його детективки (це перше) занадто заклопотані роботою, щоби вдивлятися собі в пуп (це друге), а прискіпливе дослідження форм фатальної жінки він притримує аж до середини тексту (це третє) і навіть якось сюжетно контекстуалізує.

зі зміною статі головних дійових осіб роман отримує ще й бонус у вигляді соціального коментаря: у детективок трапляються дні відкритих дверей, коли до них приходять скривджені жінки, яким правоохоронці не можуть чи не хочуть допомогти, і так виникає місце для роздумів про вбогість, експлуатацію й домашнє насильство; головній героїні жінки подобаються не менше, ніж класичним крутим детективам, але надворі 1940-ві, тож нікуди не подінешся від розмови про тавровану гомосексуальність; успішні детективки у світі, де жінкам ненадовго дозволили взятися за «чоловічі» професії, але після завершення війни цей шалений проєкт згорнули, не викликають довіри в чоловіків, тож підтримку їм доводиться шукати в інших маргіналізованих спільнотах — привіт, расова, етнічна, релігійна і ще завгодно яка дискримінаціє.

то, звісно, тільки приправа до майстерно закрученої, добре розказаної історії, але з таким тлом і сама історія стає цікавіша й повнокровніша.

(в інстаграмі з книжками і сережками можна подивитися «удачу» в променях останнього осіннього київського сонця; сьогодні ті фоточки якось особливо гріють).