дуже естетична, просмакована, красива проза. місцями аж до такого магріттівського сюрреалізму. і поетичне чуття набоківське не перестає мене вражати, от так, наприклад:
Цинциннат, не поднимая глаз со страницы, издал мычание, утвердительный ямб.
абсолютно очевидне тепер, коли я вже прочитала, але для схоплення доступне, мабуть, тільки тим, хто вміє думати категоріями поетики, хто вміє дивитися на структури світу як на структури тексту.
у післямові набоков обурюється на порівняння з кафкою, і я його розумію, бо кафка тут може спасти на думку як неточна асоціація першого рівня, не більше. всередині вони дуже різні: у набокова нема тої безпросвітної туги за сенсом, яка з'являється в кафкіанських персонажів; нема відчуття неправильності, ні в героя, ні в читача, несприйняття і страта такі природні, що по-іншому й не могло бути. зате є чекання - коли ж нарешті. і набоков втішніший, бо те нарешті все-таки настає, цинцинат долає поріг світу машкар і ерзаців.