так спокушаюся на слова "письменник і літературознавець" на обкладинці, наче під тою обкладинкою неодмінно має виявитися щонайменше новий малкольм бредбері. на щастя, зазвичай ця наївність не виливається у великі розчарування: просто отримую непогану книжку, якої, звісно, можна було й не читати, але от прочитала – і добре, знаю на одного болгарського літературознавця більше.
"природний роман" – то, як сам ґосподінов пише, роман фасетковий. у ньому є, звісно, мухи, бо ідея про фасетковість мала звідкись узятися; коти, щонайменше дві штуки; крісло-гойдалка, яке має бути в кожного пристойного письменника; і, звісно, історія головного героя, письменника, що має крісло-гойдалку, котів і хист до мушиної мови. ну й таке воно, перебіжне з одної думки на іншу, з маленьких розділів-шматочків, часто есеїстичних, у кожному з яких уміщені думки різного ступеня банальності, з фіналом, який відсилає до початку, – коротше, не найгірша з речей такого типу, що їх за постмодернізм було чимало понаписувано.
зате після роману є ще кілька оповідань, два з яких – "друга історія" і "кристін махає з потяга" – гарнючі.

this guy cracked the socialist multiverse