найбільша загадка книжки: де пропав секретар хюбш?
гарі починає так гарно, так звучно й потужно, з таким високим лобом і такою відвагою, що стає зрозуміло: це буде, на жаль, іще одна провалена спроба заспокоїти абсолютні прагнення лілі(т). ну й не страшно, досі ще нікому ж не вдавалося. але суто з читацького боку трошки шкода спостерігати за тим, як текст із зав'язки, на якій можна було б побудувати неймовірної краси сюжет, стрімко скочується в фантасмагорію – не те щоб я не любила фантасмагорій, однак можливість запхати туди будь-що без особливих зусиль і так само в будь-який момент покинути лінію, яка раптом набридла, породжує певні сумніви щодо... гм, потенції автора. як і завершення тексту моментом пробудження – бог-із-машини, зведений в абсолют.
втім, зате тут є ціла в'язанка роздумів про мистецтво після аушвіцу, про комплекс жертви й комплекс провини, про потребу делегувати відповідальність, про сумнівні перспективи прогресу й людства загалом. і з цим текстом дуже приємно спілкуватися.