Your rating:
Stephen Greenblatt sets out to explain his longtime fascination with the ghost of Hamlet's father, and his daring and ultimately gratifying journey takes him through surprising intellectual territory. It yields an extraordinary account of the rise and fall of Purgatory as both a belief and a lucrative institution--as well as a capacious new reading of the power of Hamlet. In the mid-sixteenth century, English authorities abruptly changed the relationship between the living and dead. Declaring that Purgatory was a false "poem," they abolished the institutions and banned the practices that Christians relied on to ease the passage to Heaven for themselves and their dead loved ones. Greenblatt explores the fantastic adventure narratives, ghost stories, pilgrimages, and imagery by which a belief in a grisly "prison house of souls" had been shaped and reinforced in the Middle Ages. He probes the psychological benefits as well as the high costs of this belief and of its demolition. With the doctrine of Purgatory and the elaborate practices that grew up around it, the church had provided a powerful method of negotiating with the dead. The Protestant attack on Purgatory destroyed this method for most people in England, but it did not eradicate the longings and fears that Catholic doctrine had for centuries focused and exploited. In his strikingly original interpretation, Greenblatt argues that the human desires to commune with, assist, and be rid of the dead were transformed by Shakespeare--consummate conjurer that he was--into the substance of several of his plays, above all the weirdly powerful Hamlet. Thus, the space of Purgatory became the stage haunted by literature's most famous ghost. This book constitutes an extraordinary feat that could have been accomplished by only Stephen Greenblatt. It is at once a deeply satisfying reading of medieval religion, an innovative interpretation of the apparitions that trouble Shakespeare's tragic heroes, and an exploration of how a culture can be inhabited by its own spectral leftovers.
No posts yet
Kick off the convo with a theory, question, musing, or update
Your rating:
стівен грінблатт починає розповідь про гамлета-старшого в чистилищі здалеку і рухається без поспіху: щоб зрозуміти, наскільки несподівано круту річ робить шекспір, потрібно трошки дізнатися про життя і пригоди чистилища в англійській культурі. тому ми стартуємо з дванадцятого століття – чи навіть іще раніше, із восьмого, коли це місце ще ніяк не називали, тільки думали, що ж має існувати якийсь простір, де ще не зовсім достойні небес душі можуть посидіти до повної готовності.
оця штука з доходженням до кондиції – дуже цікава й важлива. тобто звісно, єдина свята апостольська католицька церква користувалася чистилищем для кращої капіталізації, але якщо бути досконало послідовними в картографуванні потойбіччя, без неї доволі непросто обійтися. небо – це для святих, навіки; пекло – це для безнадійно грішних, назавжди; натомість люди зазвичай ні одне, ні друге, і не всім щастить охреститися чи принаймні щиро розкаятися перед самісінькою смертю (забудемо про концепцію наслідків гріха, яка ще більше ускладнює справу). існують, звісно, есхатологічні теорії про те, що все вимірювання й розподілення відбувається в мить після смерті, але вони якось не зовсім комфортно пасують до уявлень про божі милосердя і справедливість: немилосердно за нестрашні провини запихати у вічний вогонь, але несправедливо на ці провини зовсім не зважати.
крім того, чистилище надає сенсу молитвам за померлих. адже ті, хто в небі, уже перебувають у вічному блаженстві й самі моляться за нас; ті, хто в пеклі, звідти вже нікуди не дінуться, тому молитися за них нема сенсу. відчуття спільноти з мертвими може бути тільки в тому разі, якщо є якась категорія душ, стан яких іще може змінитися. на цьому терені, власне, й відбувається капіталізація: оскільки молитви й відправи допомагають душам швидше впоратися з перехідним етапом, варто купити їх якомога більше, ще за власного життя (бо на дітей покладатися ризиковано). а щоб стимул до набування молитов був якомога виразніший, місце очікування змальовують далеко не курортом. і тут виявляється, що дантова "божественна комедія", незважаючи на те, що це нині найвідоміше зображення потойбіччя, а тому ніби еталонне, значно відходить від того, як зазвичай бачили чистилище. у данте там ходять такі симпатичні чистенькі душі, зі своїми тягарями, звісно, та принципово іншими, радіснішими, ніж у пеклі, – але данте й розташовує чистилище довкола земного раю. а для пересічного мешканця середньовіччя-відродження це місце було тим самим пеклом, із класичним вогнем і скреготом зубів, от тільки тимчасовим. грінблатт показує чимало картинок, і серед них мініатюру, на якій душі страждають у двох аналогічних казанах – та над одним сидить чортяка, який за потреби втрамбовує вариво, а над іншим витає янгол, який витягує вже готових до життя вічного.
іноді душі зазирають у гості до живих, щоб нагадати про свою ситуацію й попросити молитов. і тут ми підходимо до шекспіра, який про саме чистилище не говорив (спробував би він у реформованій англії), але полюбляв виводити на сцену привидів. шекспір – це два останні розділи книжки, спочатку про інші п'єси, а потім детальний розгляд ситуації гамлета-старшого і його сина (грінблатт це описує як "a young man from wittenberg, with a distinctly protestant temperament, is haunted by a distinctly catholic ghost"). і не знаю навіть, чи це весь попередній текст був таким розлогим вступом до аналізу "гамлета", а чи радше розділ про драму ілюструє живучість ідеї чистилища, навіть вигнаної з повсякденного вжитку. у кожному разі, дуже елегантно вийшло.
0Not quite as riveting as the Swerve but doggone if I didn't learn a ton about Purgatory and its echoes through the 17th century. All those lost spirits, wandering.
0
© 2024 Pagebound