I've read this book in English. The Ukrainian language review is at the end of the post, but the book isn't currently translated.

Eng. I like Justine Picardie's writing because she knows her strengths and pushes them to the max. She's very knowledgeable in European fashion of the first half of the 20th century and World War II, and they are big themes of her books and present here too. She's also good in creative nonfiction and often includes scenes describing her own life experience and feelings related to the topic of the book.

She is also unique in the way that she writes about real-life people and their relationship to clothes, not the other way around, which makes "fashion" seem like a casual part of everyone's life rather than something out of reach, and I agree with that statement.

For someone her writing can feel a little bit patchy, but in this one it didn't bother me; her Chanel biography felt more lacking in that. I also like that she didn't go past the 50s because otherwise I think the quality of the book would suffer. But on another side, because of this decision, Justine fully eliminated later generations of Windsors and their fashion choices.

This book found a place in my heart, especially because I live in wartime, and I constantly kept thinking how little has changed over the course of history. But even if you don't have that experience as I do, this is generally a nice and easy book to explore royal culture and fashion.

Ukr. Люблю Джюстін Пікарді, за те, що вона знає свої сильні сторони й вміє їх використовувати. Вона спец з європейської моди першої половини двадцятого сторіччя й другої світової: обидві теми грають значущу роль у всіх її книжках і у цій теж. Також вона вміло працює у жанрі креативного нонфікшну й у тексті є описи з власного життя і почуттів.

Її стиль унікальний у тому, що вона пише про реальних людей і їх стосунки з одягом, а не навпаки, як це часто буває. Створюється відчуття, що «мода» це частина життя кожного, і з цією думкою я погоджуюсь.

Деяким її письмо може здаватись уривчастим, у цій книзі я такого не помітила, у її біографії Шанель було гірше. Мені ще подобається, що далі 50-х книга не продовжується, інакше думаю якість б погіршилась. З іншої сторони, це не дає можливість зазирнути у життя наступних поколінь Віндзорів і їх модних моментів, що робить працю неповною.

Загалом книга справила на мене сильне враження, оскільки зараз в Україні теж йде війна. Я все порівнювала та з сумом розуміла, як мало чого змінилось. Але навіть без цього досвіду — книга хороший й зрозумілий екскурс в теми моди й монархії.

I've read the Ukrainian edition by "Жорж" publishers. The English review is at the end

Ukr Добре, що не кинула читати, (хоча хотілося) бо друга половина та кінцівка перевершила мої очікування.

Це мій перший умовний горрор, умовний — бо це скоріш огидна дарк-академія. Від неї не злякаєшся, натомість помити очі інколи виникало бажання. Через це книга спочатку йшла туго: сюжет не поспішав розкручуватись, місцями було трохи нудно, жанр не мій найулюбленіший.

Все змінилось десь на середині. Подій було так багато і вони швидко відбувались, що я не могла відірватись, й незабаром її завершила. Вони спонукали думати й це найголовніша родзинка книги. Ви будуєте одну наче логічну теорію, вона руйнується і так по колу. Наче повинно наставати розчарування, але вам навпаки п р и є м н о від цього шаленства.

Згодом я забула про рідкісні огидні епізоди та з головою пірнула у кролячу нору, дратувалась і знов захоплювалась новими сюжетними ходами, постійно змінювала думки щодо героїв. Деякі описи здавались надто претензійними, але я в цьому теж бачу сатиру на всю цю західну університетську спільноту.

*Якщо вам подобаються «темні» й горрорні теми або любите книжки, які не підносять свій сюжет на тарілочці, то ця книга вам скоріш за все сподобається. Однак раджу почитати навіть тим, для кого цей жанр буде новинкою.

На останок моя улюблена, просто весела цитата з книги, яка добре описує моє ставлення до деяких моментів в ній: «"А ти що думаєш, Саманто? — питає Фоско" Що це шмат претензійно лайна. Цей текст ні про шо, він нічого не дає читачеві. Що я його не розумію і, мабуть, ніхто ніколи не зрозуміє. Що нерозуміння — це привілей, якого я не можу собі дозволити. Мені не віриться, що цій жінці заплатили за те, що вона сюди прийшла. Я думаю, що вона мала б вибачитися перед деревами. Провести цілий день навколішки в лісі, споглядаючи тремтливі осики й дуби, чи з чого там роблять папір, зі сльозами в стомлених очах, промовляючи: "Вибачте. Вибачте, що вважала себе такою цікавою, коли ясно, що де там мені. Ось хто я: нудна вбивця дерев».

Eng I am glad I didn't DNF it (even though I wanted to) because the second half and the ending turned my opinion upside down.

It's my first "horror". It's not really scary, rather disgusting and dark, and sometimes you get an urge to cleanse your eyes. At first I had a hard time reading it: the plot developed slowly, some parts were boring, and I simply don't like the genre.

But somewhere in the middle, it all changed. So many events in the book happened, and now I had a hard time putting it down cause it kept me so interested. It made me think, and it is the best feature of this book. You build one logical theory, then it gets ruined, and you repeat the cycle. At some point you should get frustrated, but surprisingly you enjoy this crazy process.

Soon I forgot about all the disgusting stuff and fully have myself fallen into Bunny's hole, got frustrated and exited, changed my mind about characters constantly. It felt pretentious at times, but I think it is also part of the sarcastic narrative that describes the whole of western academia.

If you like horror or dark themes or you enjoy when books don't reveal their secrets so easily, this is a perfect read for you. But even if you don't, I'll highly recommend checking it.

Here's my favorite quote from the book. It's funny, and it shows my feelings for some episodes of it. "What do you think, Samantha?” Fosco asks me. That it’s a piece of pretentious shit. That it says nothing, gives nothing. That I don’t understand it, that probably no one does and no one ever will. That not being understood is a privilege I can’t afford. That I can’t believe this woman got paid to come here. That I think she should apologize to trees. Spend a whole day on her knees in the forest, looking up at the trembling aspens and oaks and whatever other trees paper is made of with tears in her languid eyes and say, I’m fucking sorry. I’m sorry that I think I’m so goddamned interesting when it is clear that I am not interesting. Here’s what I am: I’m a boring tree murderess."