атмосфера – хороша, вікторіанська, похмура і лукава; персонажі – неприємні, пласкі, не пробуджують бажання вчитуватися. головний герой, він же ненадійний наратор, періодично викликає відчуття суцільного ugh, але до якогось моменту його ненадійнсть витягує текст: він поняття не має, що відбувається довкола, проте в силу свого відчуття привілейованості певен, що проникає в суть речей, і за цим вкрай цікаво спостерігати. якби паллісер залишив ситуацію так, це могла би бути чудесна книжка (як "заживо похований", яка захоплює попри те, що не прояснюється до кінця), але в фіналі наївний ненадійний наратор усе-таки розплутує страшні загадки, доходить до істини й витрясає з сімейної шафи оберемок скелетів, які підозріло пахнуть мізогінією.